Latest News

Home / Між нами жінками / Бесіда п’ята

Бесіда п’ята

Традиційні релігійні свята у нас на Західній Україні проходять, я б сказала, велично. Це важлива подія у житті кожної родини, зокрема Великдень. До нього старанно готуються. Вважається обов’язковим бути присутнім у цей день у колі родини і скуштувати свяченої паски і яйця за столом із найближчими рідними людьми. У моїй родині було обов’язковим: поки жили наші батьки, у цей день збиратися у них. Нас було багато і відчуття радості, згуртованості, захищеності, щастя й гордості відчувалось навіть у самому повітрі. Тільки після урочистого сніданку у Батьків ми могли продовжувати святкування кожен у своїй сім’ї. Так було доти поки Вони не відійшли у засвіти. Цю естафету перейняли діти, які приймали уже своїх дітей, онуків й правнуків. Так сьогодні приходять до мене мої діти й онуки. Відчуваю особливе піднесення, коли чекаю їх і приймаю, бо час наділив уже мене почесним статусом Берегині роду. Про це можна розповідати багато… Я ж повернусь до своєї розповіді.

            З певного часу наближення свята у моїй сім’ї викликало тривогу. Вони завершувались, не розпочавшись. Приготування до свят були радісними, чоловік умів приготувати копченості, які у нього виходили дуже смачними. Діти допомагали йому у цьому і, звичайно, втішались такому важливому процесу. Лише я тривожилась: чим це закінчиться, бо за добре виконану роботу, як він вважав, йому належиться „100 грам”. Ці „100 грам” затягувались допізна. Оп’яніння збурювало мою душу, на очі навертались сльози. Ну ось, знову свято „зіпсувалось”. Наступний день „святкували” по повній. Алкоголь ставав основною темою наших спілкувань. Я заводилась: нарікала, що кожне свято у нашій сім’ї перетворюється на п’янку. Було боляче, що діти ставали заложниками наших сварок, але я нічого не могла із собою вдіяти. Йшла на роботу з думкою, яким і коли повернеться з роботи чоловік. Не могла спокійно займатись домашніми справами поки не повернувся додому чоловік. Звичними стали мої виглядання і чекання його біля вікна. Прислухалась до голосів знадвору, впізнавала його ходу… Вмощувалась на підвіконні і вглядалась у вечірні сутінки. Чому не йде? Чи живий? Чи чогось не сталось? Наш сусід-алкоголік, напившись, витворяв страшні речі (не буду їх переповідати). Втішала себе: моя ситуація набагато краща аніж моєї сусідки, якій доводилось частенько втікати з дітьми з дому, аби не наразитися на небезпечну агресію алкоголіка. Примітивно вважала, що мій чоловік не алкоголік: він же працює – утримує сім’ю. Ну випиває, але таке у багатьох сім’ях… Думала, що зможу переконати чоловіка не вживати так багато алкоголю. Просила зробити це заради дітей і спокою в сім’ї. Обіцяв, якийсь час утримувався. Але минав недовгий період і він запивав ще з більшою силою.

По-справжньому щиро розпочала свою тривалу боротьбу за чоловіка і батька моїх дітей. Не запрошувала гостей, щоб уникнути застілля, ховала пляшки з алкоголем, а то й виливала його в умивальник – демонструючи так свій протест. Вдалася до способу зустрічати чоловіка під його роботою, щоб перекрити йому шлях до товариства тих, хто випивав. На якийсь час це дарувало затишшя (моїми великими зусиллями), але створювало напругу і незадоволення. Мій тотальний контроль над чоловіком „убивав” такі важливі і потрібні нам людські стосунки і повагу. Все це породжувало злість, ненависть, розчарування, смуток. Мій емоційний стан виснажував мене. Почала хворіти. Моє тіло не витримувало такого поводження з ним. Часто потрапляла в лікарню, перенесла кілька операцій. Це сьогодні я розумію чому хворіла. Тоді не мала пояснення того, що зі мною відбувається. Була нещасна, бо моя боротьба за чоловіка не давала результатів, а себе я загнала у глухий кут… До усього додалися ще й хвороби дітей, які по-справжньому налякали мене. Залишалась один на один з проблемами. Була переповнена болем і розчаруванням у житті. За що мені це все? Бажано було з кимось поділитись тим, що зі мною відбувалось. Та було соромно афішувати свою сімейну ситуацію. Від цього було ще важче… Шукала поради у священика на сповіді. Виглядало, що маю „нести той хрест” і надіятись, що все владнається. Шукала виходу з ситуації і допомоги. Якось відважилась розповісти поверхово про свою проблему співробітниці на роботі. За якийсь час вона дала мені рекламну листівочку громадської організації „Жіночі перспективи” (західно-український центр), яка надає консультації та юридичні послуги жінкам, які опинилися у складних життєвих ситуаціях. Там пропонувались безкоштовні поради психолога. Записалась на прийом. Так відбулась моя доленосна зустріч з психологом Світланою. Довго розповідала свою історію, доючи волю сльозам. Мене ніхто ніколи так не вислуховував… Заспокоїла мене, сказавши, що мій чоловік важко хворий – узалежнений від алкоголю. А я хвора на співузалежнення. У місті є спільнота взаємодопомоги „Ал-Анон”. Там збираються жінки з такою ж проблемою як і у мене і допомагають собі. Втішилась: врешті вирішу свою проблему, вилікую чоловіка і все налагодиться…

Серед різномаїття того чтива, що потрапляє мені до рук, особливо трепетно читаю історії жінок. Пропоную сьогодні одну з них. Впевнена, вона додасть надії і віри тим, хто цього потребує і шукає. Читаючи такі історії, я стаю сильнішою…

„Я зазнала в житті злигоднів та недуг. Коли мене запитують, що допомогло мені переживати все те лихо, я завжди відповідаю: „Я трималася вчора. Я можу триматися сьогодні. І я ніколи не дозволяла собі думати про те, що могло б статися завтра”.

            Я боролася, прагнула, зазнавала відчаю. Мені завжди доводилося працювати на межі своїх сил. Озираючись на своє життя, я бачу поле битви, встелене розбитими надіями та зруйнованими ілюзіями – поле, де я завжди була у невигідному становищі, поле, яке я покидала зраненою й передчасно постарілою.

            Та я не жалію себе. Не плачу над злигоднями, які лишилися у минулому, не заздрю жінкам, яких оминуло те, через що я пройшла. Я жила. Вони ж лише існували. Я випила чашу життя до дна, до останньої краплини. Вони лише сьорбали піну. Я пізнала речі, про які вони й не здогадуються. Я бачу те, чого вони увіч не бачать. Лише жінки, очі яких були промиті слізьми, отримують бачення, яке робить їх сестрами по всьому світу.

            Я пройшла курс у Великому університеті життя; я зрозуміла, що жінка, у якої життя легке, нічого не набуває. Я навчилась проживати кожен день як є, і не завдавати собі клопотів думками про майбутнє. Я вичавила із себе страх, бо досвід навчив, що коли надходить пора, якої так боїшся, в тобі знайдеться сила і мудрість, щоб зустріти те лихо. Дрібні прикрощі тепер геть не зачіпають мене. Коли тріщить і валиться палац, вас не хвилюватиме те, що слуга забув покласти серветки чи кухар розлив суп.

            Я навчилась не чекати багато від людей, тож зазнаю втіхи від спілкування з друзями, які були не зовсім щирі зі мною, і з приятелями, які пліткують позаочі. Головне, я здобула почуття гумору, тому що у мене було забагато речей, над якими можна було або плакати, або сміятися. І якщо жінка може кепкувати зі свого лиха, замість того, щоб влаштувати істерику, то їй уже ніщо не страшне. Я не шкодую, що зазнала труднощів, адже завдяки їм я пізнала життя у всіх його виявах. І це варте тієї ціни, яку я заплатила.”

Please follow and like us:
error0
Tweet 20
fb-share-icon20
Tags: ,

Leave a Comment