Latest News

Home / Між нами жінками / Бесіда четверта

Бесіда четверта

heart rose key love

Весняний квітень тішить теплом і прохолодою, він веселий і похмурий, ніжний і сердитий… Природа у своїй поведінці так схожа до нас, людей… Може це і нормально, адже все в житті дуже пов’язано, переплетено…

Мені так багато хочеться оповісти вам… Але свідомо відтягую цей момент. Там, у моєму минулому, так багато болю і дуже не хочеться витягувати його на „світ Божий”. Дуже ціную свій сьогоднішній настрій і стан. Але думаю й про те, що чимало жінок потребують допомоги, своєрідного поштовху до дій, аби змінити своє життя на краще. Повноцінне життя вартує того аби пройти нелегкий шлях роботи над собою, щоб по справжньому оцінити його.

Як і більшість юнок-дівчат — гарних, відкритих до світу, милих, довірливих фантазерок (до яких зараховую і себе) – мріяла про того єдиного, найкращого, особливого, сміливого, красивого хлопця. Це, виявляється, природа подарувала нам здатність закохуватися. Це почуття робить нас щасливими. Про що ми тільки не мріємо? У моїх помислах усе було так гарно. Не допускала думки, що може бути щось не так. Здавалось, що знаю усі секрети того, як створити повноцінну сім’ю і бути щасливою. Готова була на все аби ніщо не затьмарило дівчачу мрію. Мої наміри на майбутнє були достатньо щирими. У мене не було багато залицяльників, бо росла досить скромною і сором’язливою. Подруги мої швидко повиходили заміж. І мені було досить самотньо одній. Але таки кортіло дочекатись того Єдиного. Були захоплення, переживання, страждання… Коли згадую ці моменти, то розумію, що маю бути вдячна Всевишньому за такі прекрасні відчуття… Він наділив мене здатністю відчувати їх і ставати на щабель вищою у своєму розвитку як людини.

Сповна пройшла етап закоханості: ці роки були прекрасними… Уявіть собі: моїм обранцем був хлопець, який працював водієм маршрутного автобуса. Автомобіль кілька разів на день курсував попри установу, в якій я працювала. Моє робоче місце знаходилось біля вікна, яке виходило на дорогу. З вікна чекала появи на трасі мого автобуса і відчувала хвилювання, коли він наближався або ж з якоїсь причини був тривало відсутній. Змальовувала свого героя добрим, уважним… і леліяла (теплила) надію на зустріч. Вона відбулась… і спустила мене з під-небес на землю, бо виявився звичайним хлопцем і нічого у ньому не було від того надзвичайного, чого я нафантазувала. Було сумно від того, що хтось так буденно підходить до важливих, як на мій тоді погляд, стосунків молодих людей. Хотілось поезії у всьому, а була лише проза і тільки… Відчула якесь розчарування і сум від того, що сподівалась на стосунки, яких у природі, ймовірно, немає. А якщо є – то рідкість. Прийшла до висновку: якщо до створення сім’ї підходитиму з такими мірками і вимогами-забаганками, ніколи не вийду заміж і залишусь самотньою. Дуже цього не хотіла. Бажала бути комусь потрібною і, звичайно, дуже мріяла про дітей.

Свій вибір судженого зупинила на хлопцеві, який приваблював мене своєю негативністю. Якщо я була суцільним позитивом і правильністю, то він завжди знаходив якісь проблеми і влазив у них. Такий собі „хуліган” і „одна чемність”. Це абсолютні дві протилежності. Він мене завжди захищав, а я його втихомирювала-виховувала. З ним мені було цікаво… Правда, бракувало спільних тем, на які можна було б поговорити, посперечатись… Виявляв велику зацікавленість до різних механізмів, багато часу проводив, ремонтуючи машини та інші речі. До різної роботи брався із задоволенням і все у нього виходило. Це мені дуже подобалось. Як кажуть дівчата, „справжній мужик”. Сподівалась, що наш союз у процесі розвитку подарує те справжнє кохання, про яке, звісно, мріє кожний.

Незабаром ми побралися і подружнє життя дарувало нам на початку багато приємних моментів, за які я, безперечно, дуже вдячна своєму чоловікові. Багато чому навчилась у нього, а дещо вдавалось лише йому, а я тільки дивувалась (заздрила по білому) його вмінню підтримувати веселу атмосферу в товаристві. Умів, як ніхто, бережно ставитись до мене, коли була вагітною. Дбайливо і з любов’ю облаштовував нашу квартиру. В усьому відчувалась його щира турбота. Зі свого боку старалась вносити якусь рівновагу й теплоту у наші стосунки, наскільки це мені вдавалось. Треба зізнатись, що не мала відваги говорити відкрито і без боязні про свої почуття. Не було впевненості у тому, що над моїми почуттями не посміються. Не відкривалась до кінця. А це не давало мені повноти комфорту і щастя.

Народилось двоє діточок. Мене повністю поглинули сімейні обов’язки: догляд за дітьми, кухня, прибирання і т. д. Побут настільки сприяв „отупінню” мене як жінки, що збайдужіла до насолоди життя. Страшенно втомлювалась, одноманітність способу існування виводила з рівноваги. Чоловік повністю віддавався роботі, приходив пізно і все частіше на підпитку. Мене це дратувало: замикалась у собі, уникала розмов і збайдужіло ставилася до сексу, який перейшов на виконання подружнього обов’язку, але аж ніяк справжнього задоволення і розслаблення. Просвіток наступав, коли вдавалось вирватись на зустрічі до подруг, де виговорювалася, але, звісно, не про все. „Сміття з хати” у нас, галичан, прийнято не виносити. Успіхи дітей теж мене тішили, все більше часу присвячувала їхньому вихованню. А ще були старенькі батьки, які теж потребували допомоги, уваги і спілкування. Мене глибоко затягував побут. Здавалось цьому не буде кінця. Думала: ну ось ще трішки і все налагодиться, треба пережити-відбути цей період, усе владнається, прийде до норми, обов’язково відчую полегшення і задоволення, на яке сподівалась. Була терплячою, догоджала, згладжувала „гострі кути” і тягнула лямку сімейного життя. А чоловік відходив від проблем у звичних посиденьках з друзями за пляшкою алкоголю. Полегшало, коли вийшла на роботу і в моєму житті з’явився колектив, друзі, знайомі і творча робота. Принаймні, моє життя отримало ширший простір для розвитку. Якщо раніше мій світ обмежувався квартирою, магазинами, дітьми і батьками, то тепер я „вийшла у світ” і тішилася, бо хоч щось змінилось, порушилась звична одноманітність подій. Бажане „свіже повітря” заполонило мій життєвий простір.

*   * *

Час невблаганний. Він летить з великою швидкістю… Що може його стримати? Можливо день сьогоднішній, наповнений передчуттям свята — Великодня? Ми готуємося до нього: постимо, сповідаємося, наводимо порядок, чистоту навколо себе, а найперше очищаємо (молимося, роздумуємо, прощаємо, просимо пробачення, відвідуємо хворих, втішаємо немічних, даруємо турботу, любов ближнім) свою Душу, аби прийти до свята Воскресіння Христа гідними християнинами.

Сотні років тому святий Франциско Ассізький подарував нам молитву: „Господи, дозволь мені бути Твоїм знаряддям: щоб я вносив Любов туди, де ненавидять; Прощення туди, де є образа; Віру – туди, де сумніваються; Надію – де панує відчай; Світло – у темряву; Радість – туди, де страждають. О Небесний Пане, дозволь мені заспокоювати, а не шукати заспокоєння; розуміти, а не чекати на розуміння; любити, а не чекати любові; бо той, хто дає – той отримує; хто забуває себе – той знаходить; хто прощає – тому прощається; хто помирає – той прокинеться до Вічного Життя”.

Я не є релігійним фанатом, але усе, що мені допомагає зрозуміти моє призначення і місію у цьому житті, приймається і вітається мною. До приємної зустрічі.

Please follow and like us:
error0
Tweet 20
fb-share-icon20
Tags: ,
Comments 1
  • Даже цикаво! Прошу, пишить дали!

    author
    СОНЯ

Leave a Comment