Latest News

Home / Між нами жінками / Між нами жінками

Між нами жінками

Бесіда перша

            Я, Марія Волошка, народилась і живу у Львові, особливому місті на заході України. Закінчила факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Деякий час працювала за фахом у редакціях періодичних видань. Згодом займалась, і досить тривало, науковою діяльністю у гуманітарній галузі. У моєму творчому доробку – окремі видання, статті, публікації документів і, звичайно, художні твори. Останні роботи писались для душі. Я жінка з певним життєвим досвідом-багажем. Люблю життя і ціную кожну прожиту мить. Спостережлива і вразлива до болю. Чимало життєвих сцен відклалось у моїй пам’яті, які згодом лягли рядками у записник. Дещо із створеного уже сьогодні запропоную Вам.

            Протягом усього свідомого життя тяжіла думками й справами до жіночої теми. Не давали спокою питання жіночого щастя. Було так багато отих „чому?”, що вирішила шукати відповіді на ці одвічні питання. Зародилось велике бажання бути попри всі негаразди щасливою і зреалізованою жінкою і допомогти тим, хто теж цього прагне. Як жінка перебуваю у статусі Дружини, Матері, Свахи, Бабусі, Сестри, Подруги, Співробітниці і т. д. і т. п. Тож мені було над чим працювати, щоб виробити таку поведінку, яка б, у першу чергу, не перешкоджала мені бути щасливою (задоволеною) і допомогти своїм ставленням до життя почуватися Добре, Комфортно, Захищено моїм Рідним, Близьким, Друзям і Знайомим. Зрештою, тому товариству, в якому оберталась і жила-існувала Я. Була впевнена, що на сьогодні людство володіє уже достатнім фактажем того, як навчитися бути щасливими. Читала багато літератури і бувала там, де могла почути багато корисного. Звісно, це не означає, що я володію усіма Інструментами, користування якими дозволяє забезпечити своє щасливе існування у цьому складному але, погодьтеся, прекрасному світі. Маю намір поділитися з Вами своїми роздумами, набутим досвідом. Не гарантія, що мої думки усі сприймуть як дію і особливі ліки від нещасть. У кожного з нас своя особиста дорога до щастя і його творення. Немає єдиного ліку від життєвих проблем. Кожен з нас – особистість і нею повинен залишатись. Це, на мій погляд, найвища цінність, яку треба берегти. Ми з усього відомого і наявного вибираємо свої інструменти, якими будемо користуватися і творити своє і тільки своє щастя. Мої роздуми – це лише маленька частинка того, що можна почерпнути для себе у морі набутої суспільством інформації. Отож я проведу Вас дорогою, яку пройшла сама до розуміння власного я, своїх потреб і поняття, що таке „бути щасливим”. Буду задоволена, якщо комусь мої думки допоможуть щось змінити в своєму житті, отримати душевний спокій і почуватися щасливим.

            Маю бути з Вами відвертою і щирою. Марія Волошка – це мій псевдонім. Чому вдалась до такого кроку? Завжди і у всьому вчиняю так, як мені буде комфортно. Така форма ведення спілкування дає мені можливість почуватися більш розкутою, бо за характером є досить стриманою. Від цього виграю не стільки я, скільки мої співбесідники. Це право кожної вільної людини. А я від певного часу дорожу Свободою і тому обираю саме такий спосіб спілкування.

Наш перший „контакт” буду завершувати. Як обіцяла, пропоную познайомитись з однією з перших моїх творчих робіт – новелою „Жінки”. Може, замислившись над прочитаним, запитаємо себе: чому так буває? І, врешті, приймемо життя таким як є і будемо шукати разом шляхів зробити його кращим і достойнішим.

Спокою, рівноваги, впевненості, віри бажаю Вам на кожний день. Посміхайтесь собі і ближньому, і відчуєте тепло, яке прийде до Вас, щоб зігріти… До зустрічі!

*  *  *

Ж  І  Н  К  И

(новела)

Стефка, чуєш, Стефка, корову до стайні зажени та припни.

Стефка, поможи мі баняк з бульбами поставити на кухню.

Та чи я сто рук маю. Стефка та Стефка. Замучили ви мене, мамо, з бабою. Поїду до Львова – та й по всьому. Не можу більше так. Другі дівчата у місті працюють, хоч трошечки того світа бачать, а я що, гірша?

Яка то тебе муха вкусила? – приступила баба до внуки. – Не раз вже говорили ми тобі з мамою, що не для тебе то.

Певно, що не для мене. Мені хіба що хвости коровам крутити та на полі бурак сапати, а Насті Парасчиній, Марусці Федаковій можна і в місто, і манікюр, і тіні, і одягнені по-модному.

Мама твоя у свій час скоштувала того міста, – продовжувала баба.

Йой, ви знову за своє, я вже то чула.

Може хай їде, – мати додає, – таки молодих зовсім нема на селі. Тільки як то ми з тобою раду будемо самі давати: ти стара, я слаба, і хата скоро завалиться.

Нікуди їй не треба їхати, хай виходить за Славка, який не є, а чоловік. І хату поправить, якось воно буде. Пощо аж до Львова по кавалєра їхати. Тоті з міста до роботи не годні. Я тобі, Стефка, правду кажу, послухай бабу стару. Мама твоя з міста замість кавалєра тебе привезла. Ти того хочеш?

Йой, бабо, всі люди з нас сміються: ні воріт, ні дверей людських. У людей шафи та інші меблі і назви такі, що й не вимовиш, а ми лахи у валізах тримаємо, бо стіни мокрі. Кажете заміж. За кого? За Славка? Та він дурнуватий якийсь. Чи ви маєте розум, чи я каліка яка?

Так було мало не щодня. Стефці хотілось вирватись на волю, до міста. І щось тримало. Може він, Андрій? Учора як глянув – щось наче перевернулось усередині. Що не робить – думає за нього: “О, проклятущий! Знову у халепу вскочу”. Чого тільки не говорять на селі за нього. Їздить по усіх усюдах, то тут, то там. А оце до матері вернувся, начебто у відпустку. Але вже третій місяць гуляє. “Не чистий на душу”, – відчуває Стефчине серце. Але вона нічого не може з собою вдіяти: “То ж неможливо, він сидить мені в голові кожен Божий день, звар’ювати можна”.

Десь здалеку заторохкотів мотоцикл і з ревом вигулькнув на подвір’ї Соханів.

Диви-диви, ану приглуши свою тарадайку, бо курей мені сполохаєш. Тобі що дороги мало, що аж по подвір’ю на своїм коні скачеш, – баба до нього, Андрія.

І чого бо так зо злом до мене, може я до вас у справі. Віддайте за мене Стефку, – ніби жартома, а чи всерйоз вигукнув.

Що, що? Ану геть мені звідси. Посмієшся собі деінде, а не туткай. Чи ти собі намислив, що як нема в хаті мужика, то можна нас і зобидити. Забирайся звідси, – уже виштовхувала непроханого гостя найстарша Соханиха.

Та що ви таке кажете, я всерйоз, не жартую, у ввечері з братом на розмову прийду. Бувайте здорові, жіночки, – і інтригуюче глянув на Стефку.

Пощо ви так, бабо. Може й женився би, – з надією в голосі Стефка.

Ая, йому свірки в голові, а не женячка. Вже одного мала такого, ще тобі треба, – сплюнула стара. – Робіть си, що хочете. Вам жити, мені вже недовго той світ видіти. Але так бим хтіла ще бачити Стефку з добрим хлопцем, аби не бідувала як ми з тобою, – глянула у бік доньки. – Скільки того щастя бабиного. В мирі живемо, а душевного спокою немає: ні тобі втіхи, ні тобі щастя крихіточки. Невже і їй судилась наша з тобою доля, – витирала кінчиком фартуха зронену сльозу і почалапала до стайні доїти корову.

Please follow and like us:
error0
Tweet 20
fb-share-icon20

Leave a Comment