Latest News

Home / Stories About Lviv / Містичний Львів, Галина Губалюк

Містичний Львів, Галина Губалюк

Якось іду я собі Руською вулицею Львова, виходжу на площу Ринок, підіймаю голову і раптом бачу, як у ледь блакитному повітрі з’являються дві темно-сині постаті – пані в елегантній сукні та капелюшку, прикрашеному стрічками, котрі розвіває легенький вітерець, та її супутник – у фраку,  з  циліндром  на голові. Ніг їхніх не видно, хоча фігури нічого собі – величенькі, так метрів зо 4 висотою. Вони повагом пропливають в небі в напрямку від кафедрального собору до площі Ринок, і добре видно, як ворушаться в повітрі складки їхнього одягу. Триває це так секунд із тридцять. І потім марево зникає.

Розглядаюся, чи ще хтось бачив те, що я. Нібито ні. «Ну все, – думаю, – перепрацювалася ти, Галю». Справа в тому, що саме в той час довелося мені зайнятися вивченням творчого доробку представників двох династій львівських архітекторів кінця ХIХ – початку ХХ століття, і ця праця настільки захопила мене, що воно й не дивно, що щось привиділося – пара, що пропливла небом, судячи з їхнього одягу, була саме з тих надзвичайно насичених і цікавих часів нашої історії.

Втім, за майже 760 років (офіційних, за документами) існування Львова його мешканці  зуміли  навколо свого міста створити так  багато казок,  переказів,  легенд, що деколи годі й зрозуміти, де тут правда, а де – вимисел. Це й поснулі лицарі княжого замку, яких ніхто не може розбудити, й розбійники, а також  Бузинова пані, Полісун та інші лісові духи з навколишніх лісів; русалки, водяники, чорти, відьми,  цвинтарні духи та привиди, що прийшли до нас з прадавніх часів.

Надзвичайно цікавими є історії давнього Середмістя. Площа Ринок із Ратушею в центрі,  в якій засідає уряд міста і яку пильно охороняють кам’яні леви перед входом, і вулички  – вузькі, зі старовинними кам’яницями, що відходять від цієї площі,  –   оце вам і Середмістя. А скільки всього бачили-перебачили ці вулички – важко й уявити! Особисто я завжди з великою цікавістю, а разом з тим і чималим підсвідомим страхом ступаю на бруківку Середмістя: маю таке відчуття, що повітря тут наскрізь просякнуте енергетикою тих людей, що жили на цих вулицях ще задовго до нас. Мені  здається, ніби вони, невидимі, з усіх сторін обступають мене, коли йду Середмістям, особливо площею Ринок,  проходять поруч, хоч  я  їх і не бачу.

Ось проходжу повз будинок на розі вулиць Сербської та Староєврейської. Збудував тут давно  будинок такий собі  міщанин Клопіт, далеко не бідний,  а так як власність називали колись за іменем її господаря, то й назву отримав цей будинок відповідну – кам’яниця Клопотівська.  Коли ж Клопіт помер, то неспокійно стало в цій кам’яниці – на горищі весь час щось товклося, стогнало, кректало. Вдова й донька покійного не змогли жити в цьому будинку  – боялися. Почав будинок переходити із рук у руки, не один судовий процес був розпочатий щодо нього, та жоден власник не жив довго в ньому – страшно! Кам’яниця ж поступово руйнувалася,  і от 1641 року її викупив у власників магістрат, щоб здавати в ооренду. Але жити довго в ній все-одно ніхто на міг, і будівля й далі занепадала. І от одного разу вирішив у ній заночувати бідний мандрівний лудильник, що ходив містами й селами Галичини й ремонтував металевий посуд. Та як тільки вмостився він у кутку на якихось дошках,  зручненько  підмостивши під голову кулака, як почув, що на горищі хтось товчеться, ніби щось важке  тягне, й тяжко сопе та стогне.   «Злодії щось ховають»,  – злякано подумав  лудильник. Аж тут хтось ще дужче застогнав і почав примовляти: « Ой-ой-ой! Ой, не можу! Ой, не можу більше! Ой, зараз кину!»

Лудильник дуже перелякався і закричав страшним голосом: «Та кидай вже,  кидай, бодай тебе кидало!»  Потім чутно було, як на горищі щось кинули, і на лудильника раптом пішов дощ із золотих монет. На горищі хтось полегшено зітхнув і вже більше не озивався. А грошей отих ще й дітям того чоловіка вистачило. Вочевидь, нечисте сумління мав власник будинку пан Клопіт, що змушений був і після смерті своєї товктися горищем і шукати, кому збути свій скарб. Недаремно ж кажуть, що великі гроші – то великий клопіт.

А от і єврейська дільниця. Скільки усіляких бувальщин пов’язано з нею!   Кажуть, що колись давно жив тут рабин Айзик бен Єкель. І був він чоловіком бідним. «Дивно, – скажете ви. – Щоб рабин, та й був бідним?» Але все було саме так, за що його постійно гризла жінка. І ось почав тому Айзику снитися сон, в якому старий чоловік у хутряній шапці (такі носили свого часу євреї Галичини) наказує йому йти до міста Перемишля і там під мостом через річку Сян викопати скарб. Однієї ночі сниться цей сон, і наступної, і третьої ночі,  і ще багато ночей, і так це Айзику набридло, що вирушив він до міста Перемишля. Три дні йшов, та коли побачив той міст, то зрозумів, що з того нічого не буде: міст довгий, біда його знає, де саме копати, та ще й мостом вартовий походжає.   Ото переночував рабин під тим мостом, виялав сам себе, що повірив сну своєму, та й рушив у зворотню путь, аж тут вартовий його й питає; «А що це ви тут, біля моста, робили, і що вас сюди привело?»   Айзик бен Єкель й оповів вартовому всю правду. Посміявся з нього вартовий і розповів, що йому теж снився сон, що повинен він іти до Львова, знайти там хату якогось Айзика бен Єкеля, прокрастися до його хати і викопати скарб, заритий під піччю. «Ні, снам вірити неможна, – сказав вартовий. – Хіба ж можливо знайти якогось Айзика у Львові? Та це ніби голку в сіні шукати».

Самі розумієте, що до своєї хати йшов Айзик швидше, ніж до моста в Перемишлі. Прийшов і, слова ні до кого не мовивши, почав копати під піччю. І таки викопав скриню із золотом. І синагогу нову збудував на ті гроші, і бідним допомагав, і жінка  вже не питала його, де взяти їй гроші на рибу для шабаса. А ай зик все любив повторювати, що Бог все бачить, і коли потрібно буде, підкаже, де шукати своє щастя. І люди вірили Айзику, адже знали його пригоду…

А от посеред Ринку і Ратуша міста Лева (між іншим, найвища в Україні – 65 метрів). Пережила вона на своєму віку кілька пожеж, зазнала не одної перебудови. Кажуть, що наріжний камінь найпершої  будівлі заклав Казимир Великий у 1356 році, після завоювання поляками споконвічних земель руських князів. У Ратуші завжди засідав уряд міста, і нині тут знаходиться міська рада Львова.

Розповідають, що у давні часи у Ратуші з’являвся привид – чорна труна, чо сама піднімалася сходами,  літала залами. Вона скрипіла і з неї лунав стогін. Це стогнав невинно засуджений міськими суддями до смертної кари чоловік. Невдовзі виявилося, що його засуджено несправедливо, та, на жаль, було вже надто пізно. Ото й почав з’являтися привид – пересторога для львівських суддів. А на обкладинці лавничої книги (книги судових рішень) з’явився напис: «Пам’ятай про труну, що по сходах і залах ходила…» Таку книгу та й усім би суддям до рук!

А ще я читала колись, що один із кам’яних левів, що охороняють ратушу, то зовсім ніякий не лев, а левиця, і навіть не левиця, а зачарована жінка, котра один раз на рік оживає, перетворюючись на молоду красуню, щоб принести щастя й муку водночас тому, кому подарує ніч любощів, адже її неможливо ані забути, ані бути з нею – кам’яною  фігурою.

Багато цікавого можуть розповісти вулиці та площі Львова.  А скільки пам’ятників споруджено його славним мешканцям: це й гордий король Данило на своєму баскому коні;  і купецька дочка Пелагія зі своїм італійським коханим – символ невмирущості кохання;  і першодрукар Іван Федорів, що дарував нам слово друковане; і Захер Мазох, що розглядає перехожих своїм безсоромним і водночас боязким поглядом; і наш геніальний поет, що так прагнув зробити нас європейцями, Іван Франко;  і «поет кольору та Сонця», як називали його, художник Іван Труш; і творець «Червоної рути» молодий композитор Володимир Івасюк. Всіх зразу й не перелічити.  Всі вони свого часу жили у Львові,  про кожного з цих відомих людей можна багато розповідати, але це вже буде інша розповідь…

Галина Губалюк, м. Львів

Про себе: Народилась і живу у Львові. За фахом – інженер, хоча вже більше 20 років співпрацюю з різними львівськими видавництвами: коригую, редагую, перекладаю тексти. Деколи пишу про те, що мені насправді цікаво. Дуже люблю своє місто, адже його історію можна пізнавати нескінченно. Люблю його мешканців – вишуканих, дотепних і хазяйновитих жінок; розумних, галантних і великодушних мужчин. Дуже люблю спілкуватися з людьми, котрі знають щось таке, чого я зовсім не знаю, не бачила, не чула – це надзвичайно цікаво. Сподіваюся, що перший мій допис для вас, любі мої читачі, буде лише початком нашого знайомства.

Please follow and like us:

Leave a Comment