Latest News

Home / Між нами жінками / ”Між нами жінками”

”Між нами жінками”

Бесіда друга.

Вітаю, мої прекрасні жінки, з днем для спілкування, який дарує нам Всевишній і всесильна мати-природа. Ми, мої любі подруги, прекрасні, і маємо ними бути. Приходимо у світ, щоб зробити його кращим. Маємо подбати, щоб нічим не зашкодити процесу творення вічного і красивого. Від нас так багато залежить: дарувати оточуючим любов і все похідне від неї. Впевнена, чим більше буде щасливих жінок, тим безпечнішим буде світ, лагіднішим, мирним, упокореним, спокійним. Люблю спостерігати за жінками. Які ми все таки різні? Але кожна уміє додати щось своє до запашного букету жіночої краси. Особливо вражає не стільки природня краса, скільки те, як жінка демонструє її. Хочеш любуватися і вбирати у себе цю магію. У когось граціозна хода як у королеви – годі відірвати погляд. А в іншої очі випромінюють таке тепло – хочеться зануритись у них по вінця. Ми й самі не підозрюємо якою магічною силою володіємо. Покликання жінки усе це дарувати світові… За буденними справами ми забуваємо про свою місію…

Вдалась до такого ліричного вступу, бо хвилюють мене ті, хто сумний і заклопотаний, зневірений, роздратований, у відчаї, сльозах і тугою в очах… Життя така прекрасна річ! Жити треба сьогоднішнім днем. Усе, що було – залишимо минулому, і не турбуватимось завчасу тим, що ще не настало. Усьому свій час…

Сьогодні я спокійна, емоційно врівноважена і задоволена життям жінка. Але до отримання такого відчуття пройшла довгий шлях. Уже з дитячого віку нагромаджувала у собі страхи, образи, біль, невідомість, переляк і т. п. У життя ступала обережно, з пересторогою і недовірою. І, звичайно, на певному етапі стався той критичний момент (емоції зашкалювали), коли стояла перед уявною прірвою: життя або невідомість? Цей момент дав сильний поштовх до порятунку себе як жінки. Є такий вислів – „досягнути дна”. Ото моя життєва ситуація сягнула дна і бажання жити виштовхнуло мене на поверхню і кинуло у вир справжньої роботи над собою, а прозаїчніше – рятувати себе. Моя робота полягала у слуханні тих, хто уже пройшов подібний шлях і щиро ділився досвідом. Читала багато літератури, слухала лекції, брала участь у психологічних тренінгах, проектах, конференціях і т. д.

У своїй сім’ї була п’ятою, останньою дитиною. Як випадково довідалась, вже у зрілому віці, була небажаною (неочікуваною). „Піднімати” четверо дітей (одне ще немовлям померло) на той час для батьків, звісно, було нелегко. Ще однією розкритою таємницею було те, що мама вийшла заміж не по любові, а щоб „вирватись у світ” (місто). Змалечку вона залишилась напівсиротою. Батько не повернуся з Першої світової війни. Вона й не пам’ятала його. Бабуся вийшла заміж вдруге і молодша сестра по матері стала улюбленицею. А старшій дитині ставало усе незатишніше у новій сім’ї. Тому й прагнула кращого і світлішого життя поза рідною домівкою.

Не пам’ятаю, щоб у дитинстві мене часто пестили, голубили, не відала (не знала, не пам’ятаю) проявів любові. Але відчувала батьківську турботу про нас, дітей. Вони вболівали і докладали усіх зусиль (старань), щоб ми росли працьовитими, вихованими, освіченими. До батьків немає жалю. Але… Тільки в дорослому житті почала замислюватись над тим, що щось зі мною не так. Почуваюся незахищеною, стримана і навіть обережна у стосунках з однолітками, насторожена, воліла частіше триматись осторонь. Заздрість викликали ті, хто поводився вільно, розкуто. А мене чомусь одночасно і лякала така відверта, відкрита поведінка. Пошуки відповіді були для мене несподіваними: не отримувала від батьків любові. Здавалось би така дрібниця. А для мене – брак любові – життєві невдачі, незадоволення життям.На перших порах почувалася обділеною і ображеною. Мені не вділили любові, і в життя пішла з порожньою уявною амфорою (ємністю) у душі. Попервах верх брала образа на батьків. Але здоровий глузд переміг. Моя мати не могла дати мені те, чого у неї не було. Її теж ніхто не наділяв любов’ю, росла собі та й росла. Вона любила й ростила нас як уміла й могла. Була домогосподаркою, жінкою, яка мала обмежене коло для спілкування. І тому безглуздо вимагати того, чим, на превеликий жаль, вона не володіла. Врахуємо ще й те, що заміжжя не подарувало їй бажаного стану й високих почуттів у молодому віці. Звичайні людські цінності, але як багато ми втрачаємо, не спізнавши їх.

Переважно нам нелегко чітко визначити і зрозуміти, що таке батьківська і материнська любов. Як для мене, думаю це чудодійний еліксир на зразок того, без якого квітка не росте, людина не посміхається, веселка на небі не з’являється. Це коли спокійно на душі, коли все влаштовує, ніщо і ніхто не спроможний вивести тебе з рівноваги, загальна легкість… Такий стан відчула, коли дозволила собі прийняти любов, яку мені дарували, і якою я наповнювалася.

Чи замислювались над тим, які фрагменти далекого дитинства відклались у вашій пам’яті? Що саме залишилось у цьому сховку? Я робила спроби згадати, і ось що з цього вийшло.

Фрагмент перший. Повертались від бабусі додому. Чекали на залізничній станції потяга. Бігала поміж людей, вмощувалась на лавку і раптом помітила маленький жовтенький клубочок-курчатко, яке тулилось і пищало, ймовірно, від болю. Хтось не хотячи наступив на нього… Страх, що це з необережності заподіяла я, паралізував мене…

Фрагмент другий. Осінь… Усією сім’єю на городі викопуємо картоплю… Я маленька, рочки три мені було. Посадили мене мої „старші” у великий плетений кошик з двома ручками-вухами (у нього скидали картоплю і відносили на подвір’я) і по черзі носили мене, видаючи такий сміх, що аж заходились до реготу. Ця сцена сімейного задоволення (щастя), до якого була причетна і я, – час від часу з’являється у моїй пам’яті. Такі веселощі були рідкістю і тому відклались…

Фрагмент третій. Батько у якійсь справі їхав до Закарпаття. І взяв мене з собою. Була школяркою, може десь першого чи другого класу. Для мене це була подія, перша у житті, коли я вибиралась у, як для мене, далеку подорож. І така картинка: сидимо на лавочці поблизу готелю, батько мене ніжно обняв і притулив до себе. Відчуваю до нині особливе тепло, яке розливалось і наповнювало мене тоді.

Зрозуміла, що любов, дарована нам у ранньому віці, відіграє неабияку роль у закладенні фундаменту основних складників життєвих цінностей. Вона, на мою думку, формує майбутню особистість. Без цього на життєвий простір виходиш слабеньким і беззахисним. У любові так багато необхідного для кожного з нас. Якщо батьки це розуміють і усвідомлюють потребу дати дитині основний життєвий продукт – любов – вони виконали своє покликання. Але не всім це дано, і немає провини у більшості батьків, бо і вони, ймовірно, не отримали цих важливих навиків. Неможливо передати те, чого немає. Для себе засвоїла кілька важливих істин: дарувати любов – це щастя, без любові ми існуємо, але аж ніяк не живемо; любити – це мистецтво, цьому треба вчитись; людина наповнена любов’ю – щаслива людина. Хочу заувважити, що мову веду про любов а не кохання. Для мене це різні речі.

З часом виробилась добра, зручна і корисна звичка. Усе, що в моїй роботі над собою заслуговувало на увагу, дуже припало до душі, захопило, зачепило (йдеться про вислови, оригінальні фрази, думки, факти) – занотовувала їх, виписувала і кожний ранок свого нового життя розпочинала (після молитви і щоденної медитації) з читання цих висловів. Це виглядало на своєрідну зарядку на день насущний. Було важливо, щоб мій мозок „опрацьовував” закинену інформацію, переробляв її і відкладав на відповідну поличку важливу суть того, якою я хочу бути, чого прагну позбутись, а чого навчитись. Ця звичка дає мені можливість не опустити чогось дуже важливого у моєму житті. Йде природній відбір суто мого „будівельного” матеріалу. Ви обов’язково помітите, що часто повторюватиму якісь фрази. Це означає, що вони для мене багато важать і є діючими… У наших спілкуваннях теж використаю цю звичку і поділюся з вами тими висновками, до яких прийшла в результаті такої розумової праці.

Нотатник. Вважаю за обов’язкове частіше говорити дитині про те, яка вона важлива особа в житті батьків, і як сильно ми любимо її. Якщо незаслужено образили, принизили, накричали – не боятись вибачитись перед нею. Розмовляти з дитиною, розпитувати як провела день, особливо, коли бачимо її стривоженою, засмученою. Проговорювати якісь важливі теми, щоб не залишати дитину сам на сам з проблемою. У мене є правило, яким постійно користуюся. Якщо маю комусь сказати якусь неприємну річ, розмову розпочинаю не з неї, а з того, що люблю або ж поважаю цю людину, і лише потім підступаю до болісної (неприємної) теми. Така поведінка прихиляє дитину до батьків і посилює відчуття захищеності й довіри, що дуже важливо, коли „виходиш маленьким у світ”. До такого розуміння прийшла, аналізуючи факти з власного дитинства. Їх грамотне пояснення (розбір)дало мені справжнє розуміння того, що і чому відбувалось зі мною. Це анулювало образи на батьків, що як і багато чого іншого знайшло собі місце у моєму серці. Моя умовна внутрішня амфора полегшала на одну образу (біль), бо я розібралась з нею, знайшла їй пояснення і мій душевний спокій почав відновлюватися (повертатися).

Зима все ще заявляє про себе морозами, але у повітрі вже відчувається близький подих весни… Природа нас випробовує на міцність своїми незвичними перепадами… Чи це просто так? Кажуть, що нічого просто так не відбувається… Нехай все, що відбувається у вашому житті приймається достойно і з мудрістю. Бо кожна подія, що сталась, обов’язково нас чомусь навчає. Нам треба лише бажання замислитись і … зрозуміти. Бажаю виваженої мудрості і насолоди від розуміння того, що ми присутні у цьому дивовижному світі…

*  *  *

Г  І  С  Т  Ь

(новела)

          Щойно зачинилися двері за Олегом, як знову пролунав дзвінок.


– Хто б це у таку рань? – роздумувала Оксана, прямуючи до дверей.

На порозі стояв дядько … Йван. Великий, з наплічником та чорною господарською сумкою в руках. Чорний дощовий плащ, уже добре поношений, ледь не тріщав по швах, по боках виглядали широкі галіфе, чоботи пахли пастою, шапка ледь збилася на чоло.


– Чи туткай живе донька Михайла, казали, що та камениця?


– Заходьте, тут. Ви, мабуть, були у батьків. Їх немає, вони на село, у Жирівку поїхали. Через те їх і не застали. Прошу, роздягайтесь.


– Я на хвилю. Хотів запитати, як здоров’я тата. Чи робили йому другу операцію?


– Ні, не робили, не радять лікарі, небезпечно в його віці.


– Так, так, вік наш тяжкий …


– Сідайте. Розповідайте, як живете.

Дядько Йван скинув плаща, пройшов на кухню, поволі всівся на крісло. Маленькі очі сумно поглядали навкруг. Не вибачався за такий ранній прихід, та очі його хвилювалися, бігали, наче хотів щось сказати, та все не наважувався.


– Бачу живете гарно, чисто.


– Прошу, сідайте ближче до столу та поснідаємо.


– Дякую, дякую. Я не голодний. Хіба чаю вип’ю.

Поки снідали, Оксана роздумувала про причину раннього візиту дядька. Час від часу приїжджав до батьків, був родом з материного села. По натурі спокійна і добра людина. Провідуючи матір, ніколи не приїжджав без гостинця. То городини свіжої привезе, то м’яса кусок чи сала. А був дядько Йван майстром особливим: бив він свиней, вмів до ладу впоратись з тушею: і кишки, і сальцесон, і ковбаси – то вже всі просили тільки Йвана Ковальчука. Ну і як годиться, за роботу отримував кращий кавалок свіжини. Жив сам, тому м’ясо віз комусь з рідні чи знайомих, як гостинець. Про все це розповіла Оксані мама ще тоді як готувались до її весілля і дядько Йван був запрошений упорядковувати свинну тушу, придбану з такої нагоди.


– Дядьку Йване, чому ви живете сам, один? А діти, жінка?


– Чому? – з болем перепитав старий, замислився: казати чи не казати, брови враз насунулись на очі, провів рукою по сивому ріденькому волоссі, і продовжив. – Встидно мені про таке говорити, та що поробиш, правди ніде не заховаєш. Живу один, перша жінка померла мені, лишилося четверо дітей, правда вже більші, раду собі самі давали. Не встиг оглянутися, як порозліталися з гнізда в різні сторони. Лишився сам: ні молодий, ні старий – сорок п’ять літ. Думаю собі: чого буду сам мучитися. Женився на вдовиці. Гадав на ліпше, а воно на зле обернулося. Років з десять жили нічого. Потім почала мене жінка разом з найменшим нашим сином ганьбити та ганьбити: і все то не те, і не так. Взяв мене жаль, не раз заплакав, що немаю ні одної близької душі. Тільки аж потім зрозумів, чого хотіла жінка з сином: вижити мене з хати і заволодіти всім, що нажив. Виганяли мене до дітей, били, знущались. По селі вже говорили люди, що гуляє моя жінка, а була вона на п’ятнадцять літ молодша. Видно злакомилась на господарку. Та що було робити, став я жити в одній кімнаті, а вони в решті хати. Сам стелю, сам вару, сам собі раду поки даю.


– А діти?


– Діти приїдуть до тата аби свої жалі викласти та аби тато чим поміг. Про свою біду не кажу, самі бачать, тільки ще дошкуляють – “що хтіли, те маєте”. Може їх правда. Тільки кожна людина хоче бодай трошки добре пожити … Ото і я все коло хати, сам, то один сусід закличе, то другий, та все згадуємо про молодість нашу, як то колись було. І що ніколи то так не буває, як людина собі загадає. Любив я одну дівчину, бідна була та роботяща, добра, а ще скривджена рідними. Бачив, що й вона, Гануся, до мене не байдужа. Та спізнився я на день із сватанням. Приїхав з міста парубок та й забрав мою Ганусю. Нині вона міська пані. А я, як був один, так і лишився. Що то значить спізнитися на один день, і все життя пройшло як той один день.

Приїздив колись-то старший, військовий, в Києві мешкає, ще ні разу там не був, не кличе, а гроші щоразу просить. Остатнім разом йому тисячу дав, казав на гараж бракує. Відмовити не сила, своя кров, поки маю – даю. Маринка, найменша, тота з сватами не зладила, язика має довгого. Вигнали їх, пішли на квартиру. Платять по п’ятдесят рублів на місяць. І їм треба дати, бо тяжко. Місько то вже з п’ять років не дає про себе знати, десь по сибірах їздить, гроші, каже, заробляє. Тільки середуща, Наталка, все мовчить і грошей не просить, і коли даю, – не бере. Серце в неї добре, бачу, що мучиться, тяжко їй, а допомоги ні від кого не прийме: горда. Вчителює, має дитинку, чия – ніхто не знає. Ніколи не жалілась, і мене жаліти видно не під силу їй. Буває дивиться на мене, дивиться так жалісно, так боляче, вся зіщулиться, заплаче, заридає. Хапається за течку і біжить до потяга. Після цього довго не приїжджає, лише пише листи і листівки шле. Кому з них я, старий, потрібен.

Ну, треба йти, – дядько допив чай і підвівся. – Дякую, що напоїли і зігріли. Обійду ще своїх знайомих, трохи людей послухаю, подивлюся на них, на базар піду, та треба в свою Поляну вертати. Бо я без неї тепер, як без чогось найдорожчого.


– Дядько Йван став збиратися, защіпав ґудзики, поправляв картуза, поставив поперед себе наплічник, став його розшнуровувати.Оце лишу вам трохи яблук зимових, то ви собі візьміть і мамі передайте, скажете від Йвана. Це з моєї яблуньки. Я її у жінки відвоював. Це, – кажу, – моя, я її садив, і її у мене не відберете. Вилізти годі було, де такому старому, а вже, людоньки, сімдесят шість. То я скопав землю навколо неї і натрусив, трохи побиті, то нічого, компоту зварите. А мамі, дуже прошу, не забудьте, передайте. Бувайте здорові, живіть щасливо, – на порозі він при-підняв шапку і прощально вклонився.
– Дядько Йван став збиратися, защіпав ґудзики, поправляв картуза, поставив поперед себе наплічник, став його розшнуровувати.Оце лишу вам трохи яблук зимових, то ви собі візьміть і мамі передайте, скажете від Йвана. Це з моєї яблуньки. Я її у жінки відвоював. Це, – кажу, – моя, я її садив, і її у мене не відберете. Вилізти годі було, де такому старому, а вже, людоньки, сімдесят шість. То я скопав землю навколо неї і натрусив, трохи побиті, то нічого, компоту зварите. А мамі, дуже прошу, не забудьте, передайте. Бувайте здорові, живіть щасливо, – на порозі він при-підняв шапку і прощально вклонився.

Поки сходив донизу, Оксана підійшла до вікна: постать гостя все віддалялась від будинку, йшов поволі, час від часу зупинявся, поправляв на плечах свою ношу, перепочивав, розглядаючи висотні будинки, і знову йшов. Сьогодні він ще даруватиме гостинці своїм знайомим і цим радітиме, бо має що принести, бо як же у гості та без гостинця.


– Мамо, хто це приходив і яблук так багато приніс? То баба Ганя була?


– О, вже встав, а чому босенький, бігом одягайся. – Яблука, синку, приніс нам один дідусь. І приніс не лише для тебе, а й для нашої баби Гані.

Баба Ганя? Гануся? Один день … Спізнився … Все життя – як один день.

– Мама! Це мама!

Please follow and like us:
Tags: ,

Leave a Comment