Latest News

Home / Посміхатись і не хвилюватись / Indians- Корінні американці

Indians- Корінні американці

    Хочу розповісти про індіанське свято, на якому ми з чоловіком були у Нью-Мексіко минулого року. Воно призвело на мене неабияке враження, єдине що засмутило спочатку- на цьому святі заборонені будь-які зйомки, навіть в інтернеті не вдалося знайти й близько схожих фотографій, тому спробую передати це диво словами.

    Раз на рік індіанське плем’я Навахо святкує День Святого Персінгула. Це закрите, майже сімейне свято, для села, в якому всі мають спільні коріння. Нам з чоловіком пощастило потрапити до числа запрошених, й зранку ми приїхали в це поселення, розбите далеко в горах. Пил на вулицях, пекуче сонце, багато людей, й відкриті двері у кожній хаті, де гостей зустрічають великою кількістю національних страв. Зайти можна в будь-який будинок, в кожному вам будуть раді, пригощайтеся, але не затримуйтеся, бо господиня має встигати міняти посуд та зустрічати нових гостей.  Я не буду зараз розповідати про особливості кухні в індіанців, скажу лише що там було багато смачних та простих страв, і ще там заборонено вживати алкоголь. Але ж їжа то не головне, й посидівши хвилин з п’ятнадцять за столом та поспілкувавшись з господарями, ми вирушили на центральну площу, де мешканці виконують ритуальний танець який має викликати дощ. На курній площі, під пекучим сонцем близько трьохсот корінних індіанців повільно пересуваються в танці під монотонні удари барабанів. Треба пам’ятати, що то не є вистава чи шоу, і якщо тебе запросили це побачити, то ти повинен розуміти – тобі зробили велику послугу. Тому ніяких оплесків чи камер, телефон взагалі небажано брати у руки.  Вже через декілька хвилин ти не можеш відвести очей від цього нехитрого танцю й навіть дихати починаєш в такт їхнім рухам. Танцюють і чоловіки і жінки, дорослі й підлітки. Жіночі сукні дуже схожі на наші українськи, але переважно чорного кольору, на головах плоскі квадратні прикраси, а в руках гілки з ялинок. Чоловіки обгорнуті у полотно від поясу до колін та розмальовані глиною вище поясу та від колін до м’яких шкіряних чобіт. Намиста, пір’я на головах, червона фарба на обличчях, коси, маракаси, все це повільно проходить перед нами й визиває відчуття що ми опинилися в іншому часі. Але ж щодо дощу у таку спеку, та пекуче сонце у чистому небі, тут в мене були сумніви.

   Нам пощастило, й після танцю нас запросили в ще одну хату, й господар сам почав розповідати нам про особливості свята, як заздалегідь вони готують костюми та вивчають цей начебто простий танець, де важливо рухатися в унісон, щоб прийшов дощ. Про інші цікаві факти, пов’язані з культурою поселення.  Розповідав про війни їхніх предків з іспанцями, про те, якою неймовірною була перемога над ворогом, який по чисельности набагато перевищував їхнє плем’я. І несподівано запитав мене про Україну. Я сказала, що ми зараз ще у процесі боротьби за нашу незалежність, відроджуємо традиції, мову та культуру й воюємо з ворогом.  Виявляється- вони знають, де це- Україна, знають про війну, й не мають жодного сумніву в нашій перемозі, бо перемагають не ті, кого більше, а ті, хто захищають свою землю.

А ввечері, вже коли ми приїхали додому, почався рясний дощ аж до самого ранку.

Мене звуть Олена Дерден,  я з Ґілберта, штат Аризона. Взагалі то я з Миколаїва, що є обласним центром в Україні,  але три роки тому я продала свій бізнес в Україні і приїхала до США по визі нареченої,  щоб одружитися з моїм, тепер вже чоловіком. Мені 45 років, я маю вищу економічну освіту, яку ще не евалюювала в Америці, і працюю буккіпером. 

Please follow and like us:
error0
Tags: ,

Leave a Comment